Віталій Шевченко

Віта́лій Фе́дорович Шевченко — український політик, журналіст, письменник. Народний депутат України у парламенті 2-го, 3-го, 4-го скликань. Голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (2005–2009).

Освіта:

- Київський державний педагогічний інститут ім. О. М. Горького, філологічний факультет (1971–1975; спеціальність: українська мова та література).

- Народний університет робкорів, м. Київ (1973–1974; спеціальність: журналіст).

Літературний інститут ім. О. М. Горького, м. Москва (1974–1975).

- Мерія м. Вулвергемптон, Велика Британія (1995; досвід місцевого самоврядування).

- Рада Європи — Велика Британія (1995–1996; діяльність інституцій європейської співпраці).

- Європейський інститут адміністрування, м. Маастрихт — зі стажуванням у Бельгії, Нідерландах, США (2000–2001; спеціальність: права людини та інформація).

Публічне життя Віталія Шевченка можна порівнювати з двома сторонами медалі. Спершу він зробив кар'єру здібного й активного журналіста, який тонко «відчував» тему і відзначався завидною працездатністю.

Друкуватися почав з десяти років. У 70-х та 80-х рр. ХХ ст. активно займався самвидавом (редагував рукописні газети «Зірка», «Вуличні новини», «М'яч круглий», «За тихе життя», журнал «Прогрес», літературно-публіцистичний альманах «Водограй» та ін.), тож перебував під наглядом КДБ.

Певний слід в українській журналістиці В.Шевченко залишив екологічними публікаціями (зокрема, циклом статей за підсумками організованих ним екологічних експедицій школярів по Здвижу, Унаві, Десні та інших річках Полісся) чи циклом публікацій про юнаків, які загинули в Афганістані (близько 50 добірок у київській газеті «Молода гвардія», що прорвали цензурні заборони і були першими в українській журналістиці правдивими розповідями про жахливі наслідки війни, розв'язаної радянськими лідерами). Навесні 1991 В.Шевченко вперше оприлюднив таємні документи про наслідки Чорнобильської катастрофи, а влітку того самого року виступив з циклом лекцій про аварію на ЧАЕС у кількох містах Канади, коли працював у газеті «Ukrainian News» (м. Едмонтон) як переможець всеукраїнського конкурсу молодих фахівців-ринковиків. У кількох виданнях України, Росії, Канади, США ці матеріали було опубліковано під назвами «Засекречений Чорнобиль» та "З грифом «Таємно», а восени 1991 р. їх було оприлюднено з трибуни Верховної Ради України (доповідь комісії з питань Чорнобильської катастрофи).

Перш ніж піти в політику, активно освоював літературно-мистецькі пласти — рецензував новинки української літератури, готував літературно-драматичні передачі (близько 50 сценаріїв літературних композицій для Українського радіо, літературні радіопередачі для дітей, мистецькі телепередачі для молоді тощо).

Коли розпочиналися процеси національно-демократичного відродження України, В.Шевченко опинився у вирі політичних подій. Пізніше, після кількарічної роботи в парламенті, одне й друге — державна служба та журналістика — часом перепліталося в його діяльності, почергово щось виходило на передній план. Але Віталій Шевченко завжди був яскравою постаттю і поміж політиків, державних діячів, і в середовищі журналістів та митців.

В. Шевченко — автор близько 10 законодавчих актів та численних законопроектів з питань свободи слова та діяльності ЗМІ, виборчого права тощо. Зокрема, він як один із сподвижників ідеї створення в Україні суспільного телерадіомовлення був автором «рамкового» закону про систему суспільних аудіовізуальних ЗМІ (1997), першого проекту Виборчого кодексу (1998), концепції роздержавлення українських ЗМІ (1999) та ін.

Різко реагував на факти утисків свободи слова та втручання влади в журналістику (захист незалежного радіо «Континент», виступи проти свавілля Держкомтелерадіо та проти цензури на державному телебаченні, публічні дебати з чиновниками адміністрації Президента Л.Кучми, які запроваджували т.зв. «темники»).

Колеги відгукуються про В. Шевченка як про педантичного, скрупульозного і послідовного чиновника. Очолювана ним Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення перетворилася на впливовий контрольно-регуляторний орган з чітко відрегульованими функціями працівників апарату, стала прозорою для громадськості (відкриті засідання, щотижневі брифінги для ЗМІ, випуск офіційного вісника, залучення до роботи авторитетних медійників, підписання із загальнодержавними телерадіокомпаніями меморандумів про співпрацю тощо), розпочала активно співпрацювати з європейськими інституціями. У той час було запроваджено спершу обов'язкове ліцензування операторів кабельного телебачення (провайдерів програмної послуги), а згодом і обов'язкову програмну послугу, завдяки чому програми українських телекомпаній стали доступними глядачам на всій території України. Тодішня Національна рада також зважилася на вилучення з кабельних телемереж зарубіжних програм, не адаптованих до вимог національного законодавства, що загострило й без того конфліктні стосунки з телепровайдерами та викликало негативну реакцію органів державної влади Росії (позаяк було припинено трансляцію програм кількох російських ТРК). Під час роботи В.Шевченка в Національній раді в ефірі українських теле- та радіокомпаній різко збільшилася частка україномовних програм та національного інформаційного продукту. Українська мова в ефірі — пріоритетний напрямок діяльності Національної ради на чолі з В. Шевченком, що стало причиною критики з боку деяких політичних сил.

В.Шевченко працював головним редактором та головою редакційної ради газетb Час-Time (1994–1996), шеф-редактором якої був лідер Народного Руху України Вячеслав Чорновіл.

Нагороди: Нагороди: Переможець районних (на Ічнянщині) олімпіад з географії та української літератури, чемпіон району з легкої атлетики, футболу (1968–1970). Найкраща чоловіча роль (Лукаш у «Лісовій пісні» Лесі Українки) на обласному конкурсі-огляді народних театрів та драмколективів Чернігівщини (1971). Член збірної Київського педагогічного інституту з легкої атлетики — біг на середні дистанції (1971–1972). Переможець всеукраїнської студентської олімпіади з української літератури (1975). Переможець літературного конкурсу «Перемагать і жить!» (1989). Грамота Верховної Ради України (2000). Почесна грамота Верховної Ради України (2003). Орденська відзнака «За розбудову телерадіоінформаційного простору України» (2004). Орденська відзнака «За заслуги в розвитку інформаційної сфери» (2006). Звання «Заслужений журналіст України» (2007). Літературно-мистецька премія ім. В.Косовського (2007). Почесна відзнака Держкомтелерадіо України «За заслуги в розвитку інформаційної сфери держави» (2007). Почесний громадянин м. Фастова (2009). Срібний орден «Злагода» Міжнародної конфедерації журналістів за визначний внесок в утвердження ідеалів миру і добросусідства (2009). Золота медаль української журналістики (2012). Літературно-мистецька премія ім. О.Стороженка (2013). Літературна премія ім. С.Васильченка (2014). Премія ім. академіка П.Тронька за краєзнавчі твори (2015). Літературна премія ім. М.Коцюбинського за книгу «Енциклопедія Ічнянщини. 10 тисяч статей, довідок, документів, ілюстрацій» (2015 р.).